Використання фольклору в позаурочній навчально-виховній роботі

У педагогічній практиці сьогодні існують поняття «позаурочна робота», «позакласна робота» та «позашкільна робота». У деяких педагогічних джерелах ці поняття об'єднується одним спільним визначенням - позакласна виховна робота. В інших джерелах поряд з позакласною роботою виділяють ще й позаурочну роботу з навчальних предметів (предметні гуртки, секції, олімпіади, виставки творчих робіт тощо). Також позаурочна робота визначається як цілеспрямована виховна робота зі школярами, яку організовують і здійснюють учителі, вихователі у школі після уроків, успіх якої значною мірою залежить від діяльнісного зв'язку з позашкільними навчально-виховними закладами. До позакласної роботи відносять роботу класних керівників, шкільного бібліотекаря і всіх інших шкільних працівників з учнями, яка проводиться після уроків, але не має спеціально вираженого предметного характеру (не спрямована на вивчення якогось одного навчального предмета). Ця робота може проводитися у стінах школи чи за її межами, але організовується й проводиться працівниками школи (збори, класні години, лінійки, вечори відпочинку, виставки, екскурсії, ігрові програми, конкурси, походи, зустрічі, вікторини, агітбригади, диспути, КВК, тренінгові заняття, свята, колективні творчі справи, колективне ігрове спілкування тощо), зазначає Н. Яременко .

Особливість позакласної виховної роботи полягає в добровільній участі в ній (учні обирають профіль занять за інтересами), суспільній спрямованості (зміст діяльності відповідає потребам суспільства, відображає досягнення науки, культури, мистецтва), ініціативності, самодіяльності учнів (врахування бажання дітей, їх пропозицій). Позаурочна робота — це виховна робота з школярами, яка проводиться за межами уроку або навчального часу з метою поглибити та зміцнити набуті на уроках знання.

До проблеми виховання пiдростаючого поколiння в системi позаурочної дiяльностi зверталися у своїх працях та пошуках видатнi вченi i педагоги (П.Блонський, Б.Кобзар, А.Макаренко, С.Русова, М.Стельмахович, В.Сухомлинський, К.Ушинський, С.Шацький, О. Худяков), вiдомi психологи i фiлософи (І. Бех, І. Зязюн, Г. Костюк, В. Шинкарук та інші). Так, Софiя Русова ще в 1918 роцi вiдзначала, “що найкраща школа без позашкiльної освiти i допомоги їй не дасть великих корисних наслiдкiв... Позанавчальна освiта потрiбна для культурного поступу крани як один iз засобiв виховання гармонiйно розвиненої особи - iндивiдуальностi” .         

                  

Позаурочна робота, за Б.Кобзарем, дозволяє поширити i поглибити знання школярiв, змiцнити набутi на уроках навички та вмiнтя, розвинути здiбностi дiтей, задовiльними їх рiзнобiчнi iнтереси, сформувати самостiйнiсть, органiзувати практичну суспiльно-корисну дiяльнiсть, дозвiлля дiтей. Позаурочна робота дозволяє збiльшити час цiлеспрямованого педагогiчного впливу на учнiв. Як зауважує О.Худяков, «змiст, методи й органiзацiйнi форми позаурочної роботи менш регламентованi нiж у навчальному процесi». Учитель початкових класiв має можливiсть побудувати позаурочну роботу цiкаво, задовольнити потреби кожної дитини в активностi, самодiяльностi, у спiлкуваннi з однолiтками, що не завжди є можливим на уроках.          У позаурочнiй роботi реалiзується загальна мета i завдання процесу виховання. Система виховної роботи в сучасній школi базується на ідеї гуманiзму, оновлення, демократичностi i передбачає низку основних аспектiв:

- iдею реалiстичних цiлей виховання та рiзнобiчний розвиток особистостi учня, який базується на здiбностях та обдаруваннях;     

- iдею самовизначеностi учня - процес iнтеграцiї окремих позитивних якостей в єдине цiле; 

- iдею спрямування особистостi - центр усiєї виховної роботи повинен бути спрямований на учня;

- iдею добровiльностi, щоб учитель допомогав вияву в учнiв iнтересу, прагнення до саморегуляцiї природних сил, власної iнiцiативи й творчостi у виконаннi дiй.

  Таким чином, позаурочну виховну роботу розглядають як поєднання позакласної та позашкільної роботи, як взаємодію двох важливих ланок виховання (позакласної та позашкільної), спрямованих на досягнення єдиної мети - гармонійного розвитку дітей та молоді, виявлення талановитих і обдарованих вихованців, створення умов для виховання найбільш талановитих і обдарованих .

На думку вчених - А. Нісімчук, А. Підкасатного, Т.Шпак, Н.Яременко -  розкриття сутності позаурочної виховної роботи не буде повним, якщо не врахувати виведених із практичної виховної діяльності суттєвих закономірностей, які одночасно виступають і принципами процесу виховання:

• виховання особистості відбувається тільки у процесі її включення у діяльність;

• виховання  неможливе  без  стимулювання  активності особистості, яка формується;

• у процесі виховання необхідно виявити високий гуманізм і повагу до дитини у поєднанні з високою вимогливістю;

• необхідно розкривати перед учнями перспективу їхнього росту, допомагати їм досягати успіху;

• необхідно виявляти і орієнтуватися на позитивні риси учнів;

• необхідно    враховувати    вікові    та    індивідуальні особливості учнів;

• виховання  має  здійснюватися  у  колективі   і  через колектив;

•у  вихованні  необхідно прагнути до єдності зусиль учителів, сім'ї та громадськості.

Завдання позаурочної виховної роботи у державних документах визначається таким чином:

• закріплення і поглиблення знань, набутих у процесі навчання;

• розширення загальноосвітнього кругозору учнів, формування у них наукового світогляду;

• формування інтересів до різних галузей науки, техніки, мистецтва, спорту, виявлення і розвиток індивідуальних творчих здібностей і нахилів;

• організація дозвілля школярів, культурного відпочинку та розумних розваг.

Провідне місце в організації позаурочної виховної роботи відіграють принципи виховання, які розглядаються в єдності iз загальними принципами народної освіти. Принципи виховання, то є вихiднi положення, що випливають iз закономірностей виховання й визначають загальне спрямування виховного процесу, основні вимоги до його змісту, методики та організації. Вони мають об’єктивний характер.

Сучасна педагогічна наука переглядає традицiйнi принципи виховання, переосмислю їх під кутом зору сучасних вимог до національного виховання в Україні. При визначені принципів виховання, їх характеристики вчені намагаються поєднати традицiйнi досягнення з новими ідеями в теорії виховання.

Так, учені В.Лозова, А. Троцко пропонують, як керiвництво до дій такі основні принципи виховання:

-  гуманізму виховання;

-  природовiдповiдностi;

-  цiлiсного підходу до виховання;

-  добровiльностi та доступності;

- етнізації.

Принцип гуманізму  у виховній дiяльностi передбачає гуманне ставлення до кожної особистості зокрема, гуманізації взаємин мiж вихователями i вихованцями, повагу до особистості, розуміння її запитів, інтересів, гідності, довір’я до неї. Важливим є сприйняття особистості вихованця як вищої цінності, визначення її права на свободу, розвиток здібностей i виявлення індивідуальності.

Принцип природовiдповiдностi виховання передбачає врахування вікових та індивідуальних особливостей учнів, багатогранної i цiлiсної природи людини, її анатомічних, фізіологічних, психологічних, національних i регіональних особливостей, визначення вчителем змісту дiяльностi відповідно до віку, сил та можливостей дітей.

Принцип цілісності виховання особистості передбачає здійснення виховання на основі всебічного розвитку особистості. Учень соціально формується як цiлiсна особистість. Рiвномiрно повинні розвиватися його розумові здібності, естетичні смаки та уподобання, трудові навички i вміння, наукова ерудиція. Зв’язок з оточуючим світом веде до того, що розвиваються i ускладнюються одночасно матерiальнi i духовні потреби школяра.

Принцип добровiльностi i доступності передбачає право вибору та доступність у забезпеченні потреб особистості у творчій самореалiзацiї, духовному самовдосконаленні, здобуті додаткових знань, умінь та навичок.

На нашу думку, важливим принципом, що відбиває специфіку досліджуваної нами проблеми, є принцип етнізації виховання. Як зазначено в «Концепції національного виховання», він зумовлює потребу в формуванні національної свідомості. Любові до рідного краю та свого народу. Виховний потенціал народної педагогіки знайшов своє відображення і втілення у рідній мові, фольклорі, традиціях, народних звичаях. К.Ушинський наголошував, що «…виховання, створене самим народом і побудоване на народних основах, має ту виховну силу, якої нема в найкращих системах, побудованих на абстрактних ідеях запозичених у іншого народу». Тому, спираючись на загальні педагогічні принципи навчання, позаурочна робота містить елементи народної педагогіки, засновані на фольклорних традиціях, а також специфічні для музичної педагогіки вимоги та положення. Вивчення фольклорних творів розширить знання молодших школярів з історії рідного краю, його природи, мови, національних традицій і звичаїв, календарних обрядів, українських народних пісень, мелодій, танців, українського народного одягу, музичних інструментів тощо.

Педагогічна практика виробила різноманітні форми позаурочної роботи з дітьми. Поняття «форма» означає: «спосіб організації i спосіб існування предмета, процесу, явища». Форма в педагогiчнiй науці визначається як спосіб організації виховного процесу, що відображає зовнішні ознаки явища у той час, коли метод вказує на внутрiшнiй зв’язок його елементів i характеризує взаємовiдносини вихователів i вихованців.

Ефективність органiзацiйних форм залежить від умілого використання методів досягнення вiдповiдних цілей.

Форми організації виховного процесу мають бути оригінальними, творчими, науково-обгрунтованими, майстерно сконструйованими, тобто мають гармонійно поєднувати довершеність, оригінальність i красу. Як i в художньому творі, форми виховання мають свої структурні компоненти (композицiю), тобто свій початок i закінчення (експозицію, зав’язку i розв’язку), кульмiнацiйнi моменти. Як i форми живопису, форми виховання забезпечують певне забарвлення, тон, відтінки, форми виховання забезпечують також оригінальність побудови змісту, виховних впливів, естетизацію виховного процесу.

В методичній лiтературi та у практиці школи традиційно розрізняють три форми позаурочної роботи: індивідуальну, групову та масову. В основу такого розподілу покладена ознака кiлькiсного охоплення учасників.

Індивідуальна позаурочна робота проводиться з окремими учнями, які готуються до олімпіад, конкурсів та готують повідомлення про рiзнi предмети і матеріали, про професії людей або з учнями, які з певних причин відстали у навчанні. Iндивiдуальна робота може проводитися постійно або епізодично.

Групова форма позаурочної роботи має чітку органiзацiйну структуру i відносно постійний склад учасників, об’єднаних спільними інтересами.  Групові заняття в гуртках, факультативи, як правило, проводяться регулярно, мають систематичний характер занять та розклад.

Масові форми позаурочної роботи не мають чіткої організаційної структури. До них відносять: свята, фестивалі, конкурси, тематичні тижні та дні. Ці заходи проводяться епізодично.

Позаурочна робота допомагає задовольняти потреби дітей у неформальному спілкуванні в клубах, аматорських об'єднаннях, музеях, під час шкільних вечорів, свят, фестивалів і т.п. До специфічної форми позаурочної роботи відноситься організація груп продовженого дня.

Форми виховної роботи - це варіанти організації виховного процесу, композиційна побудова виховної справи. Велика різноманітність існуючих форм позаурочної виховної роботи, постійно поповнюється новими формами, що відповідають тим умовам шкільного життя, яке постійно змінюється. Нерідко основи їх змісту і методики черпаються з популярних ігор телевізійних передач (КВК, «Брейн-ринг», «Що? Де? Коли?», «Поле чудес», «Відгадай мелодію», «Чудова сімка», «Розумниці і розумники» тощо). Значний вклад у розробку нових форм виховної роботи зроблений І.Івановим (80-і роки XX століття) та Н.Щурковою (90-і роки XX ст.) .

Усю багатоманітність форм виховної роботи з учнями поділяють на групи - залежно від основного завдання, яке реалізується у процесі використання тієї чи іншої форми

Ø   форми управління і самоуправління шкільним життям (збори, лінійки, мітинги, години класних керівників, засідання представницьких органів учнівського самоврядування, стінна преса тощо);

Ø     пізнавальні форми (екскурсії, походи, фестивалі, усні журнали, інформації, газети, тематичні вечори, студії, секції, виставки тощо);
Ø     розважальні форми (ранки й вечори, "капусники", ігрові програми тощо).
Ø     художньо-творчі форми (виставки, ярмарки, аукціон талантів тощо).

Вважаємо за доцільне кілька слів сказати про розважальні форми роботи. Ця форма роботи не може і не повинна виконувати тільки розважальну функцію: вона буде розважати по-справжньому тільки тоді, коли вноситиме  у свідомість і почуття дітей уявлення та знання про щось раніше невідоме і впевненість у власній значимості в системі міжособистісних взаємин. А щоб забезпечити це, потрібно добре продумати організацію справи, залучити до її організації та проведення максимальну кількість учасників (в оптимальному випадку - всі учасники повинні почувати себе відповідальними організаторами форми роботи, яка проводиться), зробити так, щоб вихованці добре відпочили. Таким чином, навіть розважальні форми виховання (якщо вони правильно  педагогічно продумані, підготовлені і проведені) сприяють інтелектуальному і духовному розвитку школярів, зміцненню їхнього здоров'я, зазначає Н.Яременко.

Розглянемо найцікавіші форми виховання молодших школярів засобами дитячого музичного фольклору. Серед пізнавальних форм можна назвати зустрічі з відомими людьми. Мета таких зустрічей пропаганда народних традицій та формування поваги до народного музичного фольклору. При підготовці зустрічей заздалегідь, розробляється план проведення зустрічі; готуються питання для гостей; заздалегідь із запрошеним обговорюється коло питань, на які треба буде відповідати; продумується форма представлення гостей. Діти - учасники зустрічі - також готуються: продумують, як, згідно українським народним традиціям  запросити гостя; як оформити приміщення, в якому вона проходитиме; що подарувати гостю на згадку.

Художньо-творчі виставки присвячують досягненням учнів у сфері образотворчого та народознавчого мистецтва.

Ще однією формою позаурочної роботи є конкурси. Їх організовують з метою виявлення талантів, розвитку творчих можливостей   дітей.   Конкурси   (на краще виконання народної пісні, читання скоромовок, дитячого малюнка з народознавчої тематики, художніх робіт, декоративно-прикладного мистецтва тощо) організовують згідно плану роботи, розробляють положення про проведення конкурсу, заздалегідь повідомляють про це учнів. Переможців оголошують публічно, відзначаючи їх успіхи на урочистих зборах чи лінійках.

Також існує така форма позаурочної роботи, як вітальня (поетична, музична, театральна). Головне призначення вітальні - організація цікавого спілкування за інтересами. Про еластичність даної форми роботи можуть свідчити приклади незвичайних віталень: фольклорна - збирає гостей, які люблять фольклор; театральна - гості є членами театральних студій, гуртків, люблять бувати на театральних виставах.

Тематика вітальні визначає і тематику спогадів: у фольклорній вітальні пригадують моменти життя, пов'язані з фольклором; у поетичній - те, що визначило сьогоднішній інтерес до поезії тощо. Необхідно потурбуватися про естетичний та зручний інтер'єр (щоб гості могли вільно ходити, спілкуватися), про костюми господарів, організацію чаювання тощо.

Наступна форма організації позаурочної роботи є аукціон талантів. На аукціонах, зазвичай, продають цінні чи корисні речі. Придбати таку річ зможе той, хто запропонує за неї більшу ціну. Під час аукціону талантів і речі для продажу, і "гроші" - незвичайні. Річчю, що продається, може бути скарбничка народної мудрості, цінний приз (диск з колядками чи щедрівками, обрядовий календар тощо). Розплачуватись за право отримати цей приз потрібно власними талантами (народною піснею, народним танцем, гуморескою, небилицею чи іншим оригінальним жанром - хто що вміє). Причому платити можна  як індивідуально, так  і разом,гуртом.

Одним із комплексних форм виховної роботи є свято. Із поняттям "свято" пов'язується не просто вільний від роботи час, відпочинок, а вільний час як важливий соціально-культурний акт, що сприяє творенню людських цінностей.

Свято - одна із складних форм організації виховної роботи. Поняттю "свято" не дано точного визначення, бо це явище неоднозначне, в якому часто переплітається сумне і веселе, мають місце хвилини пожвавлення і мовчазної душевної зосередженості, ясне бачення нашого спільного минулого і, може, перший у житті серйозний погляд у власне майбутнє. Існує традиційне розуміння свята, яке пов'язується з вільним часом, коли відзначається якась подія, що супроводжується святковим ритуалом, символічною дією, чимось надзвичайно радісним чи урочистим. Свято для дітей  молодшого шкільного віку, як правило, проводиться вранці, а тому таке дитяче свято називається "ранок". Поняттям "вечір" позначають свято для старшокласників та дорослих людей, якщо воно організовується у вечірній час. Поняттю "бал" відповідає форма роботи, яка супроводжується музикою та класичним танцем (осінній бал, новорічний бал-маскарад, випускний бал тощо), зазначає Н.Яременко.

Свято - колективна творча справа, що є комплексною формою організації виховної роботи в соціумі. Організатори свята гармонійно поєднують методи і форми роботи з метою формування у дітей ціннісних орієнтацій та загальної культури, оптимально використовують засоби, які акумулюють різні види мистецтв, а його учасники активно включаються в різні види діяльності.

Свято виконує різні педагогічні можливості. Воно не лише залишає в серці дитини яскравий емоційний відбиток, але й збагачує духовний світ кожного учня. Дитяче свято - молодший брат традиційних свят нашого народу, одне з найцікавіших художніх і педагогічних явищ.

Свято означає таку організацію позаурочної роботи учнів, яка ґрунтується не лише на сприйнятті, але й на активній дії: свято пов'язане з найрізноманітнішими формами самовираження, які включають позитивне ставлення до тих чи інших дат, подій, традицій. Бути присутнім на святі - означає брати участь в ньому.

Свято обов'язково має передбачати активну дію і видовище, що й визначає його комплексний характер. Педагогічна цінність свята визначається тим, що це гнучка динамічна виховна система, яка дозволяє одночасно задовольнити кілька різних рівнів дозвілля дітей та дорослих.

Свята відкривають дітям простір для творчості, народжують у душі дитини світлі благородні почуття, виробляють уміння жити в колективі. Вони прилучають дитину до ідеалів суспільства. І часто це відбувається за допомогою дитячого фольклору.

Свято - естетично-соціальне явище. Масовість, краса, емоційна піднесеність і романтичне забарвлення свят, доступність сприйняття закладених у них моральних ідей роблять їх ефективним засобом формування духовних, естетичних, інтелектуальних почуттів і навичок моральної поведінки.

Свято, розважаючи, навчає. Участь у ньому сприяє засвоєнню учнем світоглядних і етичних знань, ефективному формуванню міжособистісних взаємин, вихованню почуття патріотизму, поваги до людей праці, розумінню й усвідомленню державних, матеріальних і духовних цінностей, визначенню життєвої позиції, критичному ставленню до себе, норм і правил поведінки в різних видах об'єднань. Свято стимулює дитину, сприяє нагромадженню її досвіду суспільно цінної поведінки, прояву ініціативи і самодіяльності. Воно цілісно впливає на моральний розвиток особистості молодшого школяра. У ході свята виховується свідоме ставлення до навчання, розвивається пізнавальна активність і культура розумової праці, стимулюється прагнення до самостійного набуття знань. Шкільне свято має всі необхідні соціальні умови для розвитку творчих задатків, евристичних можливостей.

Шкільне свято - явище інтегративне, комплексне. У ньому переплітаються дії, що є предметним вираженням тих чи інших форм суспільної свідомості. У ході свята відбувається багатогранний вплив на особистість учня шляхом включення    його    в    різноманітні    види  діяльності та оптимального використання засобів (слово, музика, фольклор, декорації, інтер'єр, освітлення, звуки тощо), що акумулюють різні види мистецтва.

Органічне поєднання цих ознак забезпечує духовне зростання та цілісне формування особистості школяра, ефективність свята в цілому. Дитяче свято - своєрідна форма самовираження і духовного збагачення дитини. Воно покликане сприяти пізнанню юними світу, формувати їх світогляд, зміцнювати моральні принципи, прививати тонкі естетичні смаки. Дитяче свято потрібно розглядати: як комплексну художньо-творчу форму естетичного виховання молодших школярів засобами дитячого музичного фольклору; як цілісну структуру, всі компоненти якої тісно взаємозв'язані і взаємодіють.

Підсумовуючи вищесказане, позаурочна робота в початковій школі - важливий фактор найповнiшого розкриття здiбностей молодших школярiв та розв’язання рiзноманiтних освiтнiх проблем, створення цiлiсної системи пошуку та виховання творчо обдарованої особистостi. Заняття в позаурочний час природно «добудовують» незаповненi проміжки соцiального становлення особистостi. Свобода i можливiсть вибору улюблених занять благотворно впливає на молодших школярiв. Органiзацiя позаурочної роботи з молодшими школярами у різноманітних формах сприяє набуттю певного життєвого досвiду, навичок спілкування та виступів, розширенню знань дитячого музичного фольклору, поступово здiйснюється становления тих властивостей i якостей, якi є складовими творчої особистостi.

http://www.youtube.com/watch?v=DsF9ihCTWAI

Розвиток творчих здібностей молодших школярів засобами музичного фольклору на уроках музики

Педагогічні дослідження, присвячені вивченню сутності здібностей, свідчать про те, що під цими індивідуально-психологічними особливостями слід розуміти сукупність позитивних умінь та навичок, що певною мірою сприяють повноцінному оволодінню й виконанню діяльності. До того ж, простежується два погляди щодо походження здібностей: в одному випадку їх вважають вродженими утвореннями, що підтверджується розкриттям понять “обдарованість” і “обдаровані діти”; у другому – як результат оволодіння знаннями, уміннями і навичками. На цій основі здійснюється пошук оптимальних умов, необхідних для виховання й розвитку здібностей.

Отже, узагальнюючи поняття, можна зробити висновок, що “здібності” – це сукупність індивідуальних властивостей, які виявляють якісні сторони емоційної та психомоторної функції і допомагають особистості успішно здійснювати певну діяльність.

Оскільки навчальну діяльність ми розглядаємо як складову частину музично-естетичного виховання дітей шкільного віку у їх музичній діяльності, то значну увагу спрямуємо на вивчення особливостей музичного розвитку молодших школярів  та розвитку у них музичних здібностей. У процесі розвитку музичних здібностей  у дітей шкільного віку важливою є ідея щодо компенсаторних можливостей здібностей. Йдеться про ймовірність надзвичайно широкої компенсації одних здібностей іншими, у результаті чого відносна недорозвиненість певного виду  здібностей аж ніяк не виключає можливості успішного виконання тих видів діяльності, що найбільш тісно пов’язані з проявами вроджених здібностей. Брак здібностей може бути компенсований іншими, більш сформованими у людини .

Розвиток музичних здібностей є одним з найважливіших чинників музичного виховання особистості. Саме цим і визначається інтерес учених до означеної проблеми. У центрі наукових і практичних пошуків знаходяться питання співвідношення біологічного й соціального у музичних здібностях, структури, онто- та філогенезу музикальності, закономірностей її формування тощо.

Пошук шляхів ефективного розвитку музичних здібностей молодших школярів спонукає звернутися до досвіду народної педагогіки, до дитячого музичного фольклору, який є випробуваним засобом прилучення дітей до прекрасного, увібравши естетичний, моральний, світоглядний досвід багатьох поколінь. Народна практика музичного виховання виробила чимало засобів розширення естетичного й художнього досвіду дітей, пробудження творчих здібностей у різних видах музичної діяльності.

Таким засобом виступає насамперед музичний фольклор, який охоплює творчість дорослих - дітей ( утішки,  колядки, колискові, жартівливі пісні, пестушки, забавлянки, казки, щедрівки, веснянки тощо). З часом ці жанри, поряд з ігровими та обрядовими піснями, перейшли до дитячого репертуару, втративши у творчості дорослих своє первісне значення.

Перша зустріч з піснею починається дуже рано – з маминої колискової. Входження дитини у світ через мову пісні має не лише виховне, а й комунікативне значення. Особливо велику  роль тут відіграє інтонація – як мовна, так і музична. Традиційно під час виконання колискової немовлят колишуть. Повторюваність поспівок, коливальний рух сприяють виконанню колисковими наспівами їх головного призначення – заколисувати й заспокоювати дитину. Доведено, що діти розвиваються швидше, якщо регулярно стимулювати відповідні центри, пов'язані з рухом, який, в свою чергу, впливає на розвиток моторних рефлексів. Великого значення у цьому плані набуває звернення до забавлянок, лічилок, скоромовок.

Дитячий фольклор несе різнобічне навантаження. Крім завдань розумового й емоційного розвитку ігри, пісеньки та інші жанри і форми дитячої творчості спрямовані найперше на задоволення потреб дитини у спілкуванні. Допитливий дитячий розум постійно прагне до контактів: діти спілкуються з дорослими та між собою; пізнаючи світ, вони намагаються відтворити звуки довкілля, запозичують пісні дорослих, переробляючи їх на свій лад, згідно з власним сприйняттям їх розуміння.

Особливої уваги заслуговують дитячі ігри, як засіб розвитку художньо-творчих здібностей, активізації музичної діяльності. Дитина рухається під час гри,  вкладає у неї усю свою енергію, бо на даний час є її провідною діяльністю. Якщо ґрунтуватися на твердженні, що природа музичних здібностей моторна, то роль гри в їх формуванні важко переоцінити.

До музичного фольклору, як важливого засобу виховання та навчання дітей, зверталося чимало відомих музикантів і педагогів, сучасних дослідників (В. Верховинець, З. Жовчак, А. Іваницький, Ф. Колесса, З. Кодай, М. Леонтович, М. Лисенко, О. Ростовський, Я. Степовий, К. Стеценко та ін.). Загальновизнаною стала думка про те, що людина, вихована в генетично чужому інтонаційному й культурному середовищі, не може повноцінно розвивати свої розумові та психічні якості .

Однак слід зазначити, що практика музично-виховної роботи у загальноосвітній школі усе ще відчуває недостатній вплив наукових досліджень, насамперед педагогічних, на процес розвитку музичних здібностей учнів, оскільки багато суто педагогічних аспектів цієї проблеми залишається поза розглядом. Зокрема, актуальними для сучасної практики є питання виявлення музичних задатків і здібностей на початковій стадії навчання у школі, в реальних умовах уроку музики; природодоцільний музичний розвиток кожної дитини згідно з її здібностями тощо. Зрозуміло, що розвиток музичних здібностей не є самоціллю, а виступає органічною частиною музично-виховного процесу.

Аналіз програм з музики для 1-4-х класів, складених під керівництвом О. Ростовського, виявляє прагнення авторів спиратися на фольклор у музичному вихованні дітей, розвитку їх музичних здібностей. Звертається увага на розвиток ладового і метроритмічного почуття, музично-слухових уявлень. У цьому плані заслуговує схвалення використання дитячих лічилок, забавлянок, скоромовок, як матеріалу для ритмо- і мелодекламації, засвоєння ладових ступеней, елементарної імпровізації, звернення до календарних землеробських та ігрових пісень.

Хоча колискові пісні, потішки й забавлянки у первісному розумінні виконуються для немовлят, однак їх використання на уроках музики у молодших класах має велике значення, по-перше, для актуалізації перших дитячих вражень, по-друге, для активізації власної діяльності дітей хоча й на елементарному, але  водночас яскравому інтонаційно-образному матеріалі.

Аналіз значної частини дитячого репертуару й дорослого, що виконується для дітей, виявляє, що їх основу складають пісні, побудовані на двох-трьох звуках, що охоплюють інтервал терції чи кварти. Розвинені наспіви, як правило, є наслідком запозичень з дорослого репертуару. Цікаво, що часто використовуваний у розспівках і сучасних дитячих піснях тетрахорд зовсім не характерний для українського дитячого фольклору.

Переважна більшість фольклорних дитячих пісень починається з І або III ступенів. Така звукова організація викристалізувалася впродовж багатьох століть. Напрошується думка, що виховання ладового чуття доцільно починати не зі співу звуків у співвідношенні V-III (як пропонує сучасна-методика), а із співвідношення І-III, або III-І ступенів мажорного ладу, характерних для народних дитячих пісень.

Спостереження показують, що для дітей молодшого шкільного віку примарними є звуки ре-мі першої октави. Це, напевно, пов'язано з українською фонетикою й особливостями народної манери співу. Цей висновок суперечить твердженню традиційної методики щодо необхідності розпочинати співацьке виховання дітей зі звуків фа-сі першої октави, які нібито належать до примарної зони. Ігнорування народних традицій, особливостей дитячого фольклорного репертуару не сприяє розвитку ладового почуття, співацькому вихованню.

Дитячі пісні, як правило, мають чітку ритмічну організацію. Мелодичне наголошення збігається з мовними наголосами й римуванням вірша. Ритмічна організація визначається як акцентами, так і більшими тривалостями. На перших етапах, працюючи над метроритмічними вправами, слід орієнтуватися на ритміку слова. І тут на допомогу вчителю прийдуть дитячі заклички, лічилки, дражнилки, скоромовки.

Близькі дитячому сприйманню пісні, побудовані на кількох звуках, у цьому розумінні мають велике значення, оскільки дітям, не потрібно тримати у пам'яті розгалужену мелодію і складний текст. Виконуючи ці пісні, діти отримують  емоційне задоволення, розвивається почуття метроритму.

Завдання вчителя – знайти такі приклади, які б відповідали віку дитини та їх музичному розвитку. Важливо те, що на уроці музики вчитель має змогу корегувати й ускладнювати завдання: це спів з метричною пульсацією, виконання нескладних танцювальних рухів, створення темброво-ритмічних супроводів, ритмічна імпровізація тощо.

Педагогічними засадами ефективного використання українського музично-ігрового дитячого фольклору в процесі розвитку музичних здібностей молодших школярів, зокрема ритмічно-мовно-рухових умінь, виступають: використання в музичній діяльності дітей шкільного віку підходу, який  передбачає формування ритмічно-мовно-рухового компоненту музично-естетичного розвитку. Добір відповідного репертуару, тут представлено різними видами та формами українського музично-ігрового дитячого фольклору -  хороводами, танцями, музичними іграми, піснями, обрядами тощо. Ознайомлення дітей з українськими фольклорними традиціями відбувається через створення спеціальних умов, спрямованих на їх опанування та засвоєння через залучення дітей до музичної діяльності, насиченої імпровізаційними та творчими компонентами, з використанням відповідних ритмічно-мовно-руховому розвитку забав, ігор, етюдів та вправ, а також застосування методів та прийомів, закладених в українському дитячому музичному фольклорі в процесі музичної ритмічно-рухової діяльності дітей.

З огляду на те, що дітям шкільного віку притаманна потреба в рухах, бажання брати участь у рухливих іграх, пізнавати та розучувати нові рухи, необхідною частиною роботи для розвитку ритмічно-мовно-рухових умінь школярів доцільніше використання різних видів українських хороводів («Зробим коло, погуляймо», «Ми кривого танцю не  виведемо кінця»), побутових та сюжетних танців ( «Ладки, ладки, посварились бабки», « Мир-миром», «Дінь, дінь»), співу з танцювальними  рухами (« Дрібушечки», «Чижику, Чижику», «Іди, іди, дощику» ), які містять як традиційні для фольклорного  зразка, так і імпровізаційні компоненти.

Водночас слід намагатися сформувати у дітей загальні поняття «український хоровод», «український танець», «українська гра», наближаючи молодших школярів до розуміння та засвоєння музичних особливостей та основних рухів, характерних для українського музичного фольклору .

Засвоєння дітьми специфічних музичних фраз, музичних фігур, музичних малюнків, рухів та способів їхнього виконання, має відбуватися на основі виконання певних вправ – за зразком, голосових вправ, пальчикових та мовно-рухових вправ з елементами співу, танцю, рухової імпровізації тощо.

Використання різних видів дитячих хороводів ( «Зробим коло, погуляймо», «Дрібушечки», «Віночок плела», «А вже ясне сонечко припекло», «Сонечко, сонечко, глянь нам у віконечко, усміхнись», «Два півники», «Біла квочка чубарочка», «Ми збудуєм  хатку вам», «Ой, чого, ти, метелику, по полю літаєш?», «Де ти, кицько, ходила?», « Ой на горі мак, під горою мак», «Пішли діти в поле квіточки збирати», « Я маленький хлопчик», «Я маленька дівчинка», « Ой виходьте, дівчата», ), побутових та сюжетних танців (« Ладки, ладки, посварились бабки », « Ми кривого танцю йдемо»,     « Мир, миром, пироги з сиром», « Біг козелець», « Танцювала риба з раком», «Ой, гоп, дини-дини, сватався гарбуз», «Го-го-го, коза»), співу з танцювальними рухами ( «Одна ніжка тупоче, а другая не хоче», «Затанцюймо разом», « Танці, ручки, тапці», « Туруру-туруру, варим кашу круту», « Дінь-дінь», « Летіла бджола в поле за медом», « На городі цап, цап», « Вийди, вийди, сонечко », « Два півники»,« Кицьки дім», « Веселий бубон-мандрівник», « Цок, цок, каблучок,  гей, гоп, козачок», « Куй, куй, ковалі», « Кую, кую чобіток», « Подоляночка», « Ох, ох, ох, ох, позбирала я горох» ( утечу-дожену)), які містять як традиційні для фольклорного зразка, так і імпровізаційні компоненти, що створює можливості для формування ритмічно-мовно-рухових та музично-творчих компонентів музично-естетичного виховання дітей шкільного віку та формування у них ритмічно-мовно-рухових умінь на цих засадах.

Засвоєння дітьми виражальних, дійових, асоціативних, традиційних рухів у єдиній системі суттєво впливає на виконавські ( акторські ) та музичні здібності дітей, вдосконалює координацію рухів, дозволяє досягти високої емоційної виразності у відтворенні характеру, образу, закладених у фольклорних, музично-ігрових зразках. Це допомагає дітям узгоджувати різні види музичних дій ( одночасно відтворювати задану мелодію у співі, відповідно емоційно рухатися, виконувати ігрове завдання, імпровізувати).

Ритмічно-мовно-рухові вправи спрямовані на досягнення типової для виконання цих рухів емоційної виразності, чуття ритму, сприяють формуванню умінь з узгодженням рухів різних частин тулуба. Позитивний виховний вплив цих рухів полягає у можливості узгодження природної та танцювальної координації рухів дітей, розвитку вмінь засвоювати та відтворювати креативні способи музичної діяльності, відпрацьовувати засоби виразності  музично-творчого виконавства.

Роботу з розвитку ритмічно-мовно-рухових умінь у процесі опанування школярами фольклорними творами, на наш погляд, доцільно проводити поетапно.

На першому етапі – після прослуховування фольклорного твору – дітям можна запропонувати вивчити мелодію з проспівування її під музичний супровід та відтворення ритмічного малюнку з проплескуванням його в долоні або протупуванням, а також грою у так званому шумовому оркестрі.

Проходження другого етапу супроводжується ознайомленням та вивченням слів української забави, пісні чи хороводу.

На третьому етапі роботи можна додавати  до виконання фольклорних зразків мануальної дії ( плескання в долоні, рухи пальців, кистей рук, кулачків, гра на дитячих музичних інструментах), що позитивно впливає координацію рухів зі співом чи з примовлянням, розвиток ритмічно-мовно-рухових умінь і навичок, сприяє підвищенню емоційної активності й зацікавленості дітей у здійсненні музично-рухової діяльності.

Наприклад. При розучуванні забави «Куй, куй, ковалі» діти спочатку з нею ознайомлюються, слухають її. Треба розповісти дітям про ковалів, про їх роботу. Наступний етап - вивчення пісні, емоційно виконати її під музичний акомпанемен, виділяюч при цьому ритмічний малюнок з  використанням дитячих музичних інструментів ( ложок, бубнів, свистків, дзвіночків ) та додати слова. Пізніше слід запропонувати дітям виконувати цю забаву з додаванням ритмічних рухів -  рук, а саме: стиснути одночасно два кулачки   ( позиція «кулак» - «кулак »), розтулити пальці однієї руки і притиснути руку до кулачка (позиція - «рука» - «кулак») і навпаки.

Розвитку музичних здібностей можуть сприяти дитячі ігри, які синтезують різноманітні види музичної діяльності, в ігровій формі вчать дітей культурі спілкування. Використання їх на уроці музики дає змогу розвивати усі складові частини музикальності: почуття ритму (плескання, крокування, притупи, танцювальні рухи тощо), відчуття ладу (спів хоровий, сольний) та музично-слухові уявлення.

Наведемо, для прикладу, гру "Соловеєчку, сватку, сватку", суть якої полягає в тому, що її учасники показують рухами усе, про що співається. Ця гра розвиває у дітей творчу уяву, фантазію, винахідливість. Рухами й мімікою діти підкреслюють характер пісні, будучи водночас виконавцями і глядачами. В основі пісні лежить мажорний тризвук, який повторюється кілька разів. Це дає можливість дітям інтуїтивно відчути лад, стійкість і нестійкість ступенів ладу. У невимушеній ігровій формі діти повторюють одну й ту саму мелодію, щоразу передаючи інше емоційне забарвлення. Важливу роль тут відіграють рухи, пов'язані зі співом. Вони повинні виконуватись у певному темпі й ритмі, виявляючи творчу фантазію учасників. Цей момент гри можна назвати музично-ритмічною імпровізацією, що дає можливість дітям розкрити свої здібності.

Наступним важливим моментом музичних ігор є їх спрямованість для  розвитоку музично-слухових уявлень. Кожна гра – це спілкування у широкому розумінні цього слова. Діти спілкуються не лише з піснею, а найголовніше один з одним за її допомогою, адже мова звуків, інтонацій, поетичного тексту і рухів зрозуміла кожному з них.

Щоб гра досягла своєї мети, важливе з'ясування комунікативної позиції кожного учня, що дасть можливість об'єктивного вияву тих якостей, що лежать в основі музикальності й завдяки яким розвиваються музичні здібності. Проведений аналіз дає підставу для висновку про необхідність значно ширшого використання дитячих ігор для розвитку музичних здібностей дітей .

Розвиток  ритмічно-мовно-рухових умінь дітей шкільного віку засобами української народної музики забезпечує реалізацію не лише окремих завдань, а вдосконалює діючі методики музично-естетичного виховання дітей шкільного віку, що спрямовує їх на формування музичних здібностей.

Розвитку музичних здібностей учнів слід приділяти значно більше уваги не стільки через включення додаткового матеріалу, скільки через відповідну орієнтацію вчителя. Слід подумати над тим, щоб зміст програми з музики для першокласників-шестиліток повністю націлити на пріоритетний розвиток їхніх музичних здібностей.

Уроки музики повинні ґрунтуватись на дитячому музичному фольклорі, який увібрав глибинний досвід багатьох поколінь і є неоціненним загальнолюдським надбанням. Головне, що на таких уроках діти візьмуть у спадок основу основ нашого буття – духовність людини, духовність поколінь, духовність цілого народу. А уроки духовності – найголовніші, і музика має зайняти тут чільне місце.

Дитячий музичний фольклор як важлива складова музичного виховання школярів

З життям дитини, від колиски до юності, у традиційному народному побуті міцно пов’язане художнє явище, що у фольклористів дістало назву „дитячий фольклор”. Коло творів, охоплюваних цим поняттям, широке і багатоманітне – за призначенням, тематикою й образною системою, формою, способом і часом виконання. Жанри дитячого фольклору мають різні джерела і виникали в різні історичні періоду розвитку народу. Деякі з них ведуть початок від народних обрядів і вірувань, що сягають своїм корінням у глиб віків і є своєрідним способом пізнання навколишнього світу.

Дослідники усної народнопоетичної творчості поділяють дитячий фольклор на три групи. До першої групи увійшли різні види фольклору, створені дорослими спеціально для дітей: колискові пісні, забавлянки, казки, небилиці, скоромовки. До другої – твори, що поступово перейшли до дітей із фольклору дорослих, - казки про тварин та героїко-чарівні казки, обрядові пісні, прислів’я та приказки. До третьої групи  відносяться твори, створені самими дітьми з найдавніших часів і до сьогоднішніх днів: ігрові пісні, лічилки, жарти та прозивалки.

Відповідно до сучасної класифікації дитячого віку розрізняють фольклорні твори для малят, для дітей дошкільного віку, молодшого та середнього шкільного віку. Найменшим дітям співають колискових та розважальних пісень; пізніше діти бавляться, співаючи ігрових пісень, слухають (читають) казки та небилиці, відгадують (та створюють) загадки, знайомляться з творами народної обрядовості. Переступивши межу молодшого шкільного віку діти не лише активно включаються у систему народних календарно-обрядових та побутових дійств, а й долучаються до кращих зразків героїчно-історичного епосу та української лірики.

Українська народна пісня є чи найяскравішим феноменом народної творчості, що протягом тисячоліть відігравала вагоме суспільне та естетичне значення в житті українців. Тож  необхідно із раннього дитинства  поряд із казкою залучати в сім”ї і пісню, яка є одним із найпоширеніших видів дитячого фольклору. Саме пісня супроводжує все свідоме життя людини – „від колиски до гробової дошки”, зазначає С.Мишанич. Вона й донині перебуває в стані активного побутування, а отже – і підтримання формування національної самосвідомості українців, залишаючись одним із невичерпних джерел формування естетичної культури підростаючого покоління.

Відповідно до завдань нашого дослідження ми спробували дослідити естетичний потенціал дитячого музичного фольклору та розробити методичні рекомендації його використання у процесі естетичного виховання молодших школярів.

Найперші уявлення про світ дитина одержує з колискових пісень. Кожного, хто їх чує, вони зачаровують ніжністю, безпосередністю, простотою та художньої досконалістю. У них – „уся материнська любов, світ добра, краси і справедливості, який кожна мати, кожен народ прагне виплекати в юних душах”, зазначає Г.Довженок .

За часів язичництва співові над колискою надавалося значення оберегу: вважалося, що певні інтонації і «магічні» слова можуть вберегти немовля від хвороби та іншого нещастя. Підтвердження «магічної» дії співу над колискою давні люди бачили в тому, що материнська пісня справді впливає на немовля заспокійливо. Згодом первісні уявлення вивітрилися і спів-оберег перетворився на колискову пісню.

Українським колисковим пісням властива тематична й сюжетна різноманітність, естетична барвистість образів і думок. Серед них – твори про саму дитину, її сон. Персоніфіковані образи Сну й Дрімоти перетворилися на привабливі поетичні образи, наділені людськими якостями:

Ой ходить Сон по улоньці

В білесенькій кошулонці.

Слоняється, тиняється,

Господоньки питається:

-             А де хатка теплесенька

І дитина малесенька?

Туди піду ночувати

І дитину колихати.

Або:

Ой, ходить сон коло вікон,

А Дрімота коло плота.

Питається Сон Дрімоти:

-             Де ми будем ночувати?

-             Де хатинка тепленькая,

Де дитина маленькая,

Там ми будем ночувати,

Мале дитя присипляти,

Щоб виросло, не змарніло,

Щоб тяженько не хворіло,

Сили й розуму набрало,

Своїх батьків потішало.

Колискові пісні нерідко наповнені побажаннями немовляті міцного здоров’я, доброго зросту, розуму, щастя, краси. Значущість таких побажань підкреслюється своєрідною формою, будовою поетичних образів, тонких і пестливих порівнянь.

Серед обов’язових атрибутів дитинства є колиска. З мальованими брильцями, шовковими чи золотими вервечками, з „срібними колокільцями” (чи не звідси бере свої коріння педагогічна теорія „естетизації побуту”, що так яскраво знайшла своє відображення у педагогічній практиці А.Макаренка та В.Сухомлинського):

Ой ну, люлі да люлечки,

Шовковії да вервечки,

Золотії да крючечки,

Мережана да попінка,

Колисочка да новенька,

Спи, дитиноча, да маленька.

Формуючись протягом століть та, навіть, тисячоліть, фольклор був „неписаним підручником з педагогіки”. Тож немає нічого дивного в тому, що окрім формування навичок естетичного освоєння світу, колискові пісні через найближчі до дитини предмети та явища навколишньої дійсності давали їй перші уроки чесності, шанобливого ставлення до праці. Завдяки потішним ситуаціям, „добрим” чи „лихим” вчинкам головних персонажів колискових (таких як „кіт-воркіт”, „гулі”, „зозуленька”, „чорний шпак” та ін.) дитина отримувала і перші найпростіші уявлення про „гарне – потворне”, „добре – погане”, „можна – не можна”. Пісня, звернута до дитини, стає „художнім втіленням однієї з найважливіших концепцій народного світогляду – неподільності добра, праці і краси”, - глибоко переконана Г.Довженок [29,8].

Окрему групу творів дитячого музичного фольклору становлять календарно-обрядові та трудові пісні. Шляхи, якими ці твори прийшли у дитячий фольклор, дуже різноманітні. На думку дослідників, тут можна спостерігати втрату певними жанрами чи окремими зразками фольклору значення в житті дорослих і перехід їх до репертуару дітей (подібні запозичення внесли деякі зміни у ці твори, адже уявлення дітей про навколишній світ і сприйняття ними художнього образу відрізняються від сприйняття дорослих).

Участь дітей в календарних святах та обрядах, які в основі своїй пов’язані із землеробською працею, мала неабияке значення у загальному духовному розвитку особистості дитини. Ще й сьогодні спостерігається значний інтерес молодших школярів та підлітків до обрядових пісень новорічного циклу, та мусимо констатувати, що інтерес цей носить швидше прагматичний характер (задоволення матеріальної потреби), аніж духовний чи естетичний.

У формуванні всієї української пісенності календарно-обрядові пісні, на думку С.Мишанича, мали виключне значення, які творилися і побутували у тісному зв’язку з трудовою діяльністю людей, супроводжуючи річний цикл сільськогосподарських робіт. Домінантною їх функцією був магічний вплив на сили природи, її умилостивлення. Протягом багатьох століть ці твори носили суто обрядово-ритуальний характер, і лише з набуттям раціональних знань про навколишній світ сакральна функція поступається естетичній.

Починаючи із 19 століття календарно-обрядові пісні переважно стають складовою частиною молодіжних свят та дитячих розваг. Адресовані господарям дому (або родичам, наприклад – тітці й дядькові), колядки та щедрівки обмежуються побажаннями здоров’я та добробуту, а у виконанні дітей носять швидше жартівливий характер:

Щедрик-ведрик, дайте вареник,

Грудочку кашки, кільце ковбаски.

А ще мало – дайте сало.

А як донесу – дайте ковбасу.

Давайте хутко, побіжу прудко.

Коротка свитка – ізмерзла литка.

Саме такий, жартівливий тип колядок і щедрівок домінує сьогодні серед школярів. А як жаль, що непізнанними залишаються кращі зразки календарно-обрядової творчості з новорічного циклу, наприклад:

Павочка ходить, пір’ячко ронить.

     Щедрий вечір добрим людям!

За нею ходить красна дівонька –

     Щедрий вечір добрим людям!

Пір’я збирає – в рукав ховає –

     Щедрий вечір добрим людям!

З рукава бере, на лавку кладе –

     Щедрий вечір добрим людям!

Із лавки бере, віночок плете.

     Щедрий вечір добрим людям!

А, звивши вінок, понесла в танок –

     Щедрий вечір добрим людям!

Тому, на нашу думку, питання знайомства дітей із кращими зразками народної пісенної календарної творчості повинні постійно бути в полі зору як викладачів, так і батьків. Саме від них залежить перше ставлення, емоційне враження, яке залишається найяскравішим відбитком у дитячій душі. Адже такі колядки та щедрівки, як „Нова радість стала”, „Добрий вечір тобі, пане господарю!”, „По всьому світу стала новина”, „Во Вифлеємі”, „Ой сивая та і зозуленька”, „Щедрик” (в обр. М.Леонтовича) та ін. здатні не лише забезпечити реалізацію принципу етнізації виховання, що передбачає виховання дітей як типових носіїв національної культури, відтворення в дітях менталітету свого народу, виховання національної свідомості та гідності, а й сприятиме естетичному вихованню дітей, формуванню в них потреби у прекрасному не лише в процесі художньо-творчої діяльності, а й у реалізації щоденних буденних проблем.

Яку б пору року ми не розглядали, кожна представлена цілим рядом цікавих, яскравих, високохудожніх творів календарно-обрядової пісенної народної творчості. Окрім добре всім відомих з дитинства веснянок („Подоляночка”, „А вже весна, а вже красна”, „Благослови мати” та ін.), серед творів дитячого фольклору є і такий жанр, як заклички.

Ймовірно, заклички теж беруть свій початок від ритуально-обрядових дійств. У далекому минулому вони супроводжувалися певними магічними діями, відгомони яких можна помітити і сьогодні у поетичних звертаннях до сонця, дощу чи хмар:

Іди, іди, дощику, зварю тобі борщику,

Поставлю ти в кутику, на зеленім прутику,

Поставлю ти на горі, щоб не з’їли комарі.

Дощик іде, рутка цвіте!

Або:

Вийди, вийди, сонечко,

На широке полечко,

На наше подвір’ячко,

На бабине зіллячко.

Там дід косить, сонця просить,

Хмару розбиває, сонця добуває.

Бий, дзвоне, бий! Хмару розбий!

Різновидом закличок є звертання до комах, птахів, рослин, води, лісу тощо. Аналіз їх показує надзвичайну різноманітність – можливо, вони придумувалися самими дітьми. Як зазначає Г.Довженок, діти просять сили природи в чомусь посприяти – щоб вилилася вода з  вуха після купання, щоб зникло ластовиння на обличчі, щоб вийшла порошинка з ока, щоб не „схопив чорток у воді під час купання”, наприклад:

Ластівки, ластівки,

Візьміть собі веснівки,

Нате вам камінці,

Дайте мені рум’янці!

Окремої уваги заслуговує і блок трудових пісень, які окрім виховання поваги до праці і переслідування суто дидактичної мети – передачі знань про перебіг тих чи інших сільськогосподарських чи ремісничих дій, несуть надзвичайно потужний естетичний потенціал, оскільки являють собою нерозривне синкретичне поєднання всіх видів мистецтв – музичного, літературного, хореографічного та драматичного. Такі пісні ігрового характеру з елементами драматизації та інсценізації дають поштовх фантазії й творчій уяві, наприклад – „Ходить гарбуз по городу”, „Два півники”, „А ми просо сіяли, сіяли”, „Грушка”, „Питається мати дочку”, „Горобчику, пташку, пташку”, „Бондарику”, „Шевчику” та ін., наприклад:

-             Горобчику, пташку, пташку,

Чи не був же ти в нашім садку?

Як же там орять мак?

-             Так як орять? Отак орять.

Або:

Питається мати дочки:

- Де посієм огірочки?

- Сіймо, мамця, над водою,

Заскородим бороною,

Поливатимемо.

Або:

                         - А чи бачив ти, як шевчик шкіру в воді мочить?

-             Ой, так, брате, ой так, так  шкіру у воді мочить!

-             А чи бачив ти, як шевчик шкіру натягає?

-             Ой, так, брате, ой так, так шкіру натягає!

Кожна пісня - гра, яку б ми не розглядали – це ілюстрація тієї чи іншої роботи відповідними рухами. Дійові особи – всі діти. Вони стають колом, а на середині – голові діючі особи пісні. На слова „Ой, так, так” спів супроводжують рухами, які ілюструють один з етапів роботи. Саме в цьому, на нашу думку,  криється естетичний потенціал трудових пісень як нерозривного синкретичного  поєднання всіх видів мистетцва і потребує  обов”язкового вивчення у школі.

 Слід також виокремити танки (інакше – хороводи, карагоди) – це, в основному, дівочі рухливі ігри, що складаються з різного роду фігур та перестроювань у нешвидкому темпі, але вчителеві бажано залучати і хлопців. Супроводжуються співом і мають здебільшого обрядове призначення, виконуються навесні (веснянки, гаївка, постові) та влітку (на Трійцю, Купала, у жнива).

Остаточної класифікації танків ще немає. В інтересах найбільш узагальненої класифікації танки зручніше поділити на групи не за конкретними рухами чи змістом, а за головними прикметами утворюваних фігур: кругові, лінійні та ключові.

В танках досить помітно збереглися імітативні принципи  створення фігур та рухів, які були властиві для первісного суспільства. Наприклад, гра «Мак». Дівчата утворюють коло, а одна чи дві всередині кола розігрують пантоміму. Коло рухається (фігури та пози урізноманітнюються, але так, щоб зберегти вид кола), дівчата співають текст про мак, а ті, що в центрі, показують, як він «росте», як  «полють», «жнуть» тощо. Або «Зайчик». Так само утворюється коло, а одна, що всередині, показує усе, про що співають інші. Або «Ой як, як миленькому постіль слати». Дівчина, що перебуває в центрі кола, показує, як вона стелить постіль для милого – лагідно, з любов’ю. Потім дівчата співають «як нелюбому постіль слати» - і дівчина в колі показує свою відразу до нелюба.

Названі танки належать до кругових. В них головну зовнішню фігуру становить коло, в центрі якого відбувається пантомімічна сценка. В інших варіантах можуть бути лови, біганина. Загалом кругових хороводів багато і усі вони різні – як за змістом, так і, відповідно, за рухами.

Важливо відзначити: круговий танок повторюється доти, доки є бажаючі ставати в центр кола. Отже, танок з тими ж рухами і співом міг повторюватися по 5-10 разів. Сенс повторень у тому, що кожна нова дівчина («зайчик», «черчик» тощо) обіграє зміст по-своєму, з властивою їй пластикою, мімікою.

Окремо виділимо блоком танцювальні пісні, які вчителеві бажано використовувати  також на уроках. Танцювальні пісні виконуються під час танців, їх ритмомелодика має багато спільного з народними інструментальними награваннями. Адже основне призначення музичних інструментів у народному побуті - це супровід танців.

Побутове виконання танцювальних пісень складається з трьох компонентів: слова, музики і танцювальних рухів. Причому, рухи - надзвичайно важлива складова танцювальної пісенності. Тому групування пісенно-танцювальних (а також інструментальних) мелодій проводиться за одним принципом - за формою танцю, який вони супроводять (козаки, гопаки, метелиці, краков'яки, польки тощо).

Отже, танцювальні пісні - це розділ фольклору, основне призначення якого полягає у співах під час виконання побутових танців. При цьому здійснюється єднання слова, наспіву і танцювального руху. Головним об'єднуючим елементом виступає танцювальний рух.

Танцювальні пісні звичайно виконуються під акомпанемент музичних інструментів. В минулому, однак, практикувалися і танці «під язик» (особливо на Лівобережній Україні).

В народі танцювальні пісні називаються по-різному: «пісні до скоку», «скочні», «шумки», «триндички» тощо, а також за видом танцю - «козаки», «гопаки» і т.д. Чи за власною назвою: «Горлиця», «Катерина», «Шевчик». Або ж пісні не виділяються ніяк і в народній свідомості приєднуються до широкого класу «жартовних» чи «шуточних» (народні назви жартівливих пісень). На гуляннях, на весіллях в танці строфи пісень ніби самі зринають у пам’яті танцюристів.

Танцювальні пісні належать до необрядової творчості. Вони увійшли в побут народу набагато пізніше, ніж весняні, русальні, купальські танки. Існують відомості, що в часи Київської Русі з основного масиву обрядово-магічної культури язичництва почали виділятися побутові елементи, які згодом створили стильову основу ліричного роду у фольклорі. Напевно, вже тоді танцювально-пісенна творчість стає частиною нової народної «сміхової культури». Вагомий внесок у становлення танцювальних пісень східних слов’ян зробили скоморохи. Вони були постійними учасниками народних свят, дружинних «бесід». В билинному епосі, в літописах IX-XIV ст. згадується мистецтво скоморохів - визначних музикантів, співаків і танцюристів.

З ХVІ ст. важливу роль у розвитку танцювальних пісень відіграють кобзарі, які наче перейняли естафету „сміхової культури” від скоморохів. Щоправда, танцювальні пісні і гумор не були провідними у мистецтві кобзарів: головна їх місія полягала у поширенні героїко-патріотичного епосу, дум. Однак на другому місці перебували гумористичні і танцювальні пісні.

Із великої кількості жанрів української народної музики, виокремимо і   жартівливі і сатиричні пісні. Вчителеві бажано такі пісні включати у зміст своїх уроків. У цих піснях за допомогою засобів гумору, іронії, сарказму піднімається на сміх усе, що викликає громадський осуд, що суперечить моралі. Сміх - ознака сили. Сміятися може лише духовно чиста і сильна особа, переконана у власній правоті. Історичний оптимізм, віра в колективну силу, мудрість і розум завжди були моральною основою, з височини якої народ висміював вади окремих людей.

Жарт - це доброзичливий сміх, скерований на виявлення неглибоких, не принципових відхилень від загальноприйнятих норм поведінки чи стилю життя. Жарт, як правило, застосовується у межах свого середовища. Сатира ж спрямовується проти аномалій принципового, часто - класового характеру. Жарт властивий народним пісням тією ж мірою, що й ліризм. Гумористичні образи і ситуації можна зустріти і в рядках дум, і в історичних піснях, і в ліриці кохання. Не кажучи вже про веснянки, купальські, жнивні, новорічні, танцювальні пісні, коломийки, які буквально насичені гумористичними образами, виразами, подіями. У весіллі, як найбільшому за масштабом побутово-обрядовому дійстві, не менше двох третин загального часу віддано жартам і сміхові (враховуючи не лише суто обрядовий бік, а усі співи, танці, інші, необрядові дії, що відбуваються протягом усіх весільних днів). Що ж стосується танцювальних пісень, то вони за змістом безпосередньо змикаються з жартівливими і сатиричними піснями, відрізняючись головним чином формою виконання: танцювальні пісні співаються під час танцю, жартівливі і сатиричні - це, як правило, форми «для слухання». В цьому їх своєрідність з-поміж інших жанрів фольклору.

Через це найбільш показові жартівливі і сатиричні пісні нетанцювальної будови мають певні стильові ознаки, що і дає підстави для виділення їх в окрему жанрово-тематичну групу. До них належать гумористичний зміст, виключно побутова тематика, свідома орієнтація виконання на слухача (ліричні пісні, як відомо, співаються для себе). Крім того, що в жартівливих піснях основне гумористичне навантаження несе текст,  наспіви, композиція, строфи і виконавство також належать до дієвих засобів розкриття і посилення закладеного в тексті комічного ефекту.

Найчастіше сміх викликається тим, що слухач ніби залучається на роль свідка і спостерігача подій, які «збоку» сприймаються або парадоксально, або в зниженому ключі. Щоб показати комізм ситуацій і вчинків дійових осіб пісні, народ звертається до таких засобів, як діалог, саморозповідь, описовість, а також їх поєднання. Ефект сміху засновується на різного роду невідповідностях: між запитанням і відповіддю; між претензією і безпідставністю на неї; між позою чи формою і реальністю.

Діалог, як правило,  побудований так, що один із його учасників дає не ті відповіді, які очікуються. Це й викликає сміх.

 Розглядаючи питання естетичного виховання молодших школярів засобами української народної музики, необхідно зазначити, що невід’ємною складовою етнопедагогіки протягом тисячоліть були ліричні та героїчні пісні.

„У який бік життя не поглянемо, скрізь побачимо, як оригінально, своєрідно складав свою культуру народ український” – писав свого часу І.Огієнко. Скрізь, на всьому поклав наш народ ознаку багатої культури й яскравої талановитості. Особливо це стосується пісні: „Наші пісні – це тихий рай, це привабливі чари, ті чари, що всім світом признано за ними” .

Так, дійсно, загального визнання у всьому світі набули українські ліричні пісні. Давно вже відійшли у минуле суспільні явища, що породили їх (козацькі, чумацькі, наймитські та заробітчанські тощо), але пісні продовжують хвилювати нас втіленими у них загальнолюдськими почуттями та естетичною довершеністю образів. „Ніжно, журливо лилася вона вечірньої порою під супровід хитливого язика свічки, вище жайворонка піднімалася над пшеничним полями, разом із дівочими хороводами запліталася поміж дерев”. Невже можна вважати рівноцінною заміною її сучасними популярно-естрадними творами, що безупинну виплескуються з теле- та радіо-ефіру на ще не сформовану дитячу психіку?

Порівнюючи естетичний потенціал української народної музики та зразків сучасної естради, варто лише порівняти такі поетичні образи як, наприклад: „Ніч яка місячна, зоряна, ясная” та „Олені, олені, не бриті і не голені”або:  „Купила мама коника, а коник без ноги, ги-ги, ги-ги, ги-ги”.

Який би ми не розглядали жанр української народної пісенності, а особливо – дитячого музичного фольклору – його виховний естетичний потенціал є безперечним. І надзвичайно шкода, що не використовується він сьогодні повною мірою ні у школах, ні у родинах. Заклопотані економічними та побутовими проблеми батьки не приділяють достатньої уваги питанням естетичного виховання своїх дітей, перекладаючи ці обов’язки на школу, у кращому випадку – на систему позашкільних художньо-естетичних закладів.

Вирішення цієї проблеми можливе, на нашу думку, у трьох наступних напрямках:

1.          Активізація урядом розв’язання проблем національного та патріотичного виховання шляхом пропаганди кращих зразків народної творчості – в тому числі і пісенної, формуванням важливого ставлення до нашого історичного минулого і в першу чергу – власним ставленням.

2.          Залучення школярів до творчої культурної спадщини нашого народу у процесі навчально-виховної роботи школи.

3.          Організація тісної взаємодії, творчої співпраці сім’ї та школи у питаннях естетичного виховання молодших школярів, в ході якої батьки мали б змогу ближче познайомитися із культурною спадщиною нашого народу, оцінити її естетичний та й взагалі педагогічний потенціал.

В традиції народного виховання протягом тисячоліть художнє слово у поєднанні із мелодикою і живими спостереженнями збагачувало знання дітей про навколишній світ, вчило доброти й співчуття, допомагало самоствердженню, формувало естетичні смаки та потреби. Тож залучення кращих зразків дитячого музичного фольклору, як невід’ємної частини практичної народної педагогіки, становить не лише морально-етичну основу розвитку особистості, а й здатне забезпечити реалізацію основних завдань естетичного виховання особистості, сприяти формуванню естетичні смаків, інтересів та потреби дитини.