Дитячий музичний фольклор як важлива складова музичного виховання школярів

З життям дитини, від колиски до юності, у традиційному народному побуті міцно пов’язане художнє явище, що у фольклористів дістало назву „дитячий фольклор”. Коло творів, охоплюваних цим поняттям, широке і багатоманітне – за призначенням, тематикою й образною системою, формою, способом і часом виконання. Жанри дитячого фольклору мають різні джерела і виникали в різні історичні періоду розвитку народу. Деякі з них ведуть початок від народних обрядів і вірувань, що сягають своїм корінням у глиб віків і є своєрідним способом пізнання навколишнього світу.

Дослідники усної народнопоетичної творчості поділяють дитячий фольклор на три групи. До першої групи увійшли різні види фольклору, створені дорослими спеціально для дітей: колискові пісні, забавлянки, казки, небилиці, скоромовки. До другої – твори, що поступово перейшли до дітей із фольклору дорослих, - казки про тварин та героїко-чарівні казки, обрядові пісні, прислів’я та приказки. До третьої групи  відносяться твори, створені самими дітьми з найдавніших часів і до сьогоднішніх днів: ігрові пісні, лічилки, жарти та прозивалки.

Відповідно до сучасної класифікації дитячого віку розрізняють фольклорні твори для малят, для дітей дошкільного віку, молодшого та середнього шкільного віку. Найменшим дітям співають колискових та розважальних пісень; пізніше діти бавляться, співаючи ігрових пісень, слухають (читають) казки та небилиці, відгадують (та створюють) загадки, знайомляться з творами народної обрядовості. Переступивши межу молодшого шкільного віку діти не лише активно включаються у систему народних календарно-обрядових та побутових дійств, а й долучаються до кращих зразків героїчно-історичного епосу та української лірики.

Українська народна пісня є чи найяскравішим феноменом народної творчості, що протягом тисячоліть відігравала вагоме суспільне та естетичне значення в житті українців. Тож  необхідно із раннього дитинства  поряд із казкою залучати в сім”ї і пісню, яка є одним із найпоширеніших видів дитячого фольклору. Саме пісня супроводжує все свідоме життя людини – „від колиски до гробової дошки”, зазначає С.Мишанич. Вона й донині перебуває в стані активного побутування, а отже – і підтримання формування національної самосвідомості українців, залишаючись одним із невичерпних джерел формування естетичної культури підростаючого покоління.

Відповідно до завдань нашого дослідження ми спробували дослідити естетичний потенціал дитячого музичного фольклору та розробити методичні рекомендації його використання у процесі естетичного виховання молодших школярів.

Найперші уявлення про світ дитина одержує з колискових пісень. Кожного, хто їх чує, вони зачаровують ніжністю, безпосередністю, простотою та художньої досконалістю. У них – „уся материнська любов, світ добра, краси і справедливості, який кожна мати, кожен народ прагне виплекати в юних душах”, зазначає Г.Довженок .

За часів язичництва співові над колискою надавалося значення оберегу: вважалося, що певні інтонації і «магічні» слова можуть вберегти немовля від хвороби та іншого нещастя. Підтвердження «магічної» дії співу над колискою давні люди бачили в тому, що материнська пісня справді впливає на немовля заспокійливо. Згодом первісні уявлення вивітрилися і спів-оберег перетворився на колискову пісню.

Українським колисковим пісням властива тематична й сюжетна різноманітність, естетична барвистість образів і думок. Серед них – твори про саму дитину, її сон. Персоніфіковані образи Сну й Дрімоти перетворилися на привабливі поетичні образи, наділені людськими якостями:

Ой ходить Сон по улоньці

В білесенькій кошулонці.

Слоняється, тиняється,

Господоньки питається:

-             А де хатка теплесенька

І дитина малесенька?

Туди піду ночувати

І дитину колихати.

Або:

Ой, ходить сон коло вікон,

А Дрімота коло плота.

Питається Сон Дрімоти:

-             Де ми будем ночувати?

-             Де хатинка тепленькая,

Де дитина маленькая,

Там ми будем ночувати,

Мале дитя присипляти,

Щоб виросло, не змарніло,

Щоб тяженько не хворіло,

Сили й розуму набрало,

Своїх батьків потішало.

Колискові пісні нерідко наповнені побажаннями немовляті міцного здоров’я, доброго зросту, розуму, щастя, краси. Значущість таких побажань підкреслюється своєрідною формою, будовою поетичних образів, тонких і пестливих порівнянь.

Серед обов’язових атрибутів дитинства є колиска. З мальованими брильцями, шовковими чи золотими вервечками, з „срібними колокільцями” (чи не звідси бере свої коріння педагогічна теорія „естетизації побуту”, що так яскраво знайшла своє відображення у педагогічній практиці А.Макаренка та В.Сухомлинського):

Ой ну, люлі да люлечки,

Шовковії да вервечки,

Золотії да крючечки,

Мережана да попінка,

Колисочка да новенька,

Спи, дитиноча, да маленька.

Формуючись протягом століть та, навіть, тисячоліть, фольклор був „неписаним підручником з педагогіки”. Тож немає нічого дивного в тому, що окрім формування навичок естетичного освоєння світу, колискові пісні через найближчі до дитини предмети та явища навколишньої дійсності давали їй перші уроки чесності, шанобливого ставлення до праці. Завдяки потішним ситуаціям, „добрим” чи „лихим” вчинкам головних персонажів колискових (таких як „кіт-воркіт”, „гулі”, „зозуленька”, „чорний шпак” та ін.) дитина отримувала і перші найпростіші уявлення про „гарне – потворне”, „добре – погане”, „можна – не можна”. Пісня, звернута до дитини, стає „художнім втіленням однієї з найважливіших концепцій народного світогляду – неподільності добра, праці і краси”, - глибоко переконана Г.Довженок [29,8].

Окрему групу творів дитячого музичного фольклору становлять календарно-обрядові та трудові пісні. Шляхи, якими ці твори прийшли у дитячий фольклор, дуже різноманітні. На думку дослідників, тут можна спостерігати втрату певними жанрами чи окремими зразками фольклору значення в житті дорослих і перехід їх до репертуару дітей (подібні запозичення внесли деякі зміни у ці твори, адже уявлення дітей про навколишній світ і сприйняття ними художнього образу відрізняються від сприйняття дорослих).

Участь дітей в календарних святах та обрядах, які в основі своїй пов’язані із землеробською працею, мала неабияке значення у загальному духовному розвитку особистості дитини. Ще й сьогодні спостерігається значний інтерес молодших школярів та підлітків до обрядових пісень новорічного циклу, та мусимо констатувати, що інтерес цей носить швидше прагматичний характер (задоволення матеріальної потреби), аніж духовний чи естетичний.

У формуванні всієї української пісенності календарно-обрядові пісні, на думку С.Мишанича, мали виключне значення, які творилися і побутували у тісному зв’язку з трудовою діяльністю людей, супроводжуючи річний цикл сільськогосподарських робіт. Домінантною їх функцією був магічний вплив на сили природи, її умилостивлення. Протягом багатьох століть ці твори носили суто обрядово-ритуальний характер, і лише з набуттям раціональних знань про навколишній світ сакральна функція поступається естетичній.

Починаючи із 19 століття календарно-обрядові пісні переважно стають складовою частиною молодіжних свят та дитячих розваг. Адресовані господарям дому (або родичам, наприклад – тітці й дядькові), колядки та щедрівки обмежуються побажаннями здоров’я та добробуту, а у виконанні дітей носять швидше жартівливий характер:

Щедрик-ведрик, дайте вареник,

Грудочку кашки, кільце ковбаски.

А ще мало – дайте сало.

А як донесу – дайте ковбасу.

Давайте хутко, побіжу прудко.

Коротка свитка – ізмерзла литка.

Саме такий, жартівливий тип колядок і щедрівок домінує сьогодні серед школярів. А як жаль, що непізнанними залишаються кращі зразки календарно-обрядової творчості з новорічного циклу, наприклад:

Павочка ходить, пір’ячко ронить.

     Щедрий вечір добрим людям!

За нею ходить красна дівонька –

     Щедрий вечір добрим людям!

Пір’я збирає – в рукав ховає –

     Щедрий вечір добрим людям!

З рукава бере, на лавку кладе –

     Щедрий вечір добрим людям!

Із лавки бере, віночок плете.

     Щедрий вечір добрим людям!

А, звивши вінок, понесла в танок –

     Щедрий вечір добрим людям!

Тому, на нашу думку, питання знайомства дітей із кращими зразками народної пісенної календарної творчості повинні постійно бути в полі зору як викладачів, так і батьків. Саме від них залежить перше ставлення, емоційне враження, яке залишається найяскравішим відбитком у дитячій душі. Адже такі колядки та щедрівки, як „Нова радість стала”, „Добрий вечір тобі, пане господарю!”, „По всьому світу стала новина”, „Во Вифлеємі”, „Ой сивая та і зозуленька”, „Щедрик” (в обр. М.Леонтовича) та ін. здатні не лише забезпечити реалізацію принципу етнізації виховання, що передбачає виховання дітей як типових носіїв національної культури, відтворення в дітях менталітету свого народу, виховання національної свідомості та гідності, а й сприятиме естетичному вихованню дітей, формуванню в них потреби у прекрасному не лише в процесі художньо-творчої діяльності, а й у реалізації щоденних буденних проблем.

Яку б пору року ми не розглядали, кожна представлена цілим рядом цікавих, яскравих, високохудожніх творів календарно-обрядової пісенної народної творчості. Окрім добре всім відомих з дитинства веснянок („Подоляночка”, „А вже весна, а вже красна”, „Благослови мати” та ін.), серед творів дитячого фольклору є і такий жанр, як заклички.

Ймовірно, заклички теж беруть свій початок від ритуально-обрядових дійств. У далекому минулому вони супроводжувалися певними магічними діями, відгомони яких можна помітити і сьогодні у поетичних звертаннях до сонця, дощу чи хмар:

Іди, іди, дощику, зварю тобі борщику,

Поставлю ти в кутику, на зеленім прутику,

Поставлю ти на горі, щоб не з’їли комарі.

Дощик іде, рутка цвіте!

Або:

Вийди, вийди, сонечко,

На широке полечко,

На наше подвір’ячко,

На бабине зіллячко.

Там дід косить, сонця просить,

Хмару розбиває, сонця добуває.

Бий, дзвоне, бий! Хмару розбий!

Різновидом закличок є звертання до комах, птахів, рослин, води, лісу тощо. Аналіз їх показує надзвичайну різноманітність – можливо, вони придумувалися самими дітьми. Як зазначає Г.Довженок, діти просять сили природи в чомусь посприяти – щоб вилилася вода з  вуха після купання, щоб зникло ластовиння на обличчі, щоб вийшла порошинка з ока, щоб не „схопив чорток у воді під час купання”, наприклад:

Ластівки, ластівки,

Візьміть собі веснівки,

Нате вам камінці,

Дайте мені рум’янці!

Окремої уваги заслуговує і блок трудових пісень, які окрім виховання поваги до праці і переслідування суто дидактичної мети – передачі знань про перебіг тих чи інших сільськогосподарських чи ремісничих дій, несуть надзвичайно потужний естетичний потенціал, оскільки являють собою нерозривне синкретичне поєднання всіх видів мистецтв – музичного, літературного, хореографічного та драматичного. Такі пісні ігрового характеру з елементами драматизації та інсценізації дають поштовх фантазії й творчій уяві, наприклад – „Ходить гарбуз по городу”, „Два півники”, „А ми просо сіяли, сіяли”, „Грушка”, „Питається мати дочку”, „Горобчику, пташку, пташку”, „Бондарику”, „Шевчику” та ін., наприклад:

-             Горобчику, пташку, пташку,

Чи не був же ти в нашім садку?

Як же там орять мак?

-             Так як орять? Отак орять.

Або:

Питається мати дочки:

- Де посієм огірочки?

- Сіймо, мамця, над водою,

Заскородим бороною,

Поливатимемо.

Або:

                         - А чи бачив ти, як шевчик шкіру в воді мочить?

-             Ой, так, брате, ой так, так  шкіру у воді мочить!

-             А чи бачив ти, як шевчик шкіру натягає?

-             Ой, так, брате, ой так, так шкіру натягає!

Кожна пісня - гра, яку б ми не розглядали – це ілюстрація тієї чи іншої роботи відповідними рухами. Дійові особи – всі діти. Вони стають колом, а на середині – голові діючі особи пісні. На слова „Ой, так, так” спів супроводжують рухами, які ілюструють один з етапів роботи. Саме в цьому, на нашу думку,  криється естетичний потенціал трудових пісень як нерозривного синкретичного  поєднання всіх видів мистетцва і потребує  обов”язкового вивчення у школі.

 Слід також виокремити танки (інакше – хороводи, карагоди) – це, в основному, дівочі рухливі ігри, що складаються з різного роду фігур та перестроювань у нешвидкому темпі, але вчителеві бажано залучати і хлопців. Супроводжуються співом і мають здебільшого обрядове призначення, виконуються навесні (веснянки, гаївка, постові) та влітку (на Трійцю, Купала, у жнива).

Остаточної класифікації танків ще немає. В інтересах найбільш узагальненої класифікації танки зручніше поділити на групи не за конкретними рухами чи змістом, а за головними прикметами утворюваних фігур: кругові, лінійні та ключові.

В танках досить помітно збереглися імітативні принципи  створення фігур та рухів, які були властиві для первісного суспільства. Наприклад, гра «Мак». Дівчата утворюють коло, а одна чи дві всередині кола розігрують пантоміму. Коло рухається (фігури та пози урізноманітнюються, але так, щоб зберегти вид кола), дівчата співають текст про мак, а ті, що в центрі, показують, як він «росте», як  «полють», «жнуть» тощо. Або «Зайчик». Так само утворюється коло, а одна, що всередині, показує усе, про що співають інші. Або «Ой як, як миленькому постіль слати». Дівчина, що перебуває в центрі кола, показує, як вона стелить постіль для милого – лагідно, з любов’ю. Потім дівчата співають «як нелюбому постіль слати» - і дівчина в колі показує свою відразу до нелюба.

Названі танки належать до кругових. В них головну зовнішню фігуру становить коло, в центрі якого відбувається пантомімічна сценка. В інших варіантах можуть бути лови, біганина. Загалом кругових хороводів багато і усі вони різні – як за змістом, так і, відповідно, за рухами.

Важливо відзначити: круговий танок повторюється доти, доки є бажаючі ставати в центр кола. Отже, танок з тими ж рухами і співом міг повторюватися по 5-10 разів. Сенс повторень у тому, що кожна нова дівчина («зайчик», «черчик» тощо) обіграє зміст по-своєму, з властивою їй пластикою, мімікою.

Окремо виділимо блоком танцювальні пісні, які вчителеві бажано використовувати  також на уроках. Танцювальні пісні виконуються під час танців, їх ритмомелодика має багато спільного з народними інструментальними награваннями. Адже основне призначення музичних інструментів у народному побуті - це супровід танців.

Побутове виконання танцювальних пісень складається з трьох компонентів: слова, музики і танцювальних рухів. Причому, рухи - надзвичайно важлива складова танцювальної пісенності. Тому групування пісенно-танцювальних (а також інструментальних) мелодій проводиться за одним принципом - за формою танцю, який вони супроводять (козаки, гопаки, метелиці, краков'яки, польки тощо).

Отже, танцювальні пісні - це розділ фольклору, основне призначення якого полягає у співах під час виконання побутових танців. При цьому здійснюється єднання слова, наспіву і танцювального руху. Головним об'єднуючим елементом виступає танцювальний рух.

Танцювальні пісні звичайно виконуються під акомпанемент музичних інструментів. В минулому, однак, практикувалися і танці «під язик» (особливо на Лівобережній Україні).

В народі танцювальні пісні називаються по-різному: «пісні до скоку», «скочні», «шумки», «триндички» тощо, а також за видом танцю - «козаки», «гопаки» і т.д. Чи за власною назвою: «Горлиця», «Катерина», «Шевчик». Або ж пісні не виділяються ніяк і в народній свідомості приєднуються до широкого класу «жартовних» чи «шуточних» (народні назви жартівливих пісень). На гуляннях, на весіллях в танці строфи пісень ніби самі зринають у пам’яті танцюристів.

Танцювальні пісні належать до необрядової творчості. Вони увійшли в побут народу набагато пізніше, ніж весняні, русальні, купальські танки. Існують відомості, що в часи Київської Русі з основного масиву обрядово-магічної культури язичництва почали виділятися побутові елементи, які згодом створили стильову основу ліричного роду у фольклорі. Напевно, вже тоді танцювально-пісенна творчість стає частиною нової народної «сміхової культури». Вагомий внесок у становлення танцювальних пісень східних слов’ян зробили скоморохи. Вони були постійними учасниками народних свят, дружинних «бесід». В билинному епосі, в літописах IX-XIV ст. згадується мистецтво скоморохів - визначних музикантів, співаків і танцюристів.

З ХVІ ст. важливу роль у розвитку танцювальних пісень відіграють кобзарі, які наче перейняли естафету „сміхової культури” від скоморохів. Щоправда, танцювальні пісні і гумор не були провідними у мистецтві кобзарів: головна їх місія полягала у поширенні героїко-патріотичного епосу, дум. Однак на другому місці перебували гумористичні і танцювальні пісні.

Із великої кількості жанрів української народної музики, виокремимо і   жартівливі і сатиричні пісні. Вчителеві бажано такі пісні включати у зміст своїх уроків. У цих піснях за допомогою засобів гумору, іронії, сарказму піднімається на сміх усе, що викликає громадський осуд, що суперечить моралі. Сміх - ознака сили. Сміятися може лише духовно чиста і сильна особа, переконана у власній правоті. Історичний оптимізм, віра в колективну силу, мудрість і розум завжди були моральною основою, з височини якої народ висміював вади окремих людей.

Жарт - це доброзичливий сміх, скерований на виявлення неглибоких, не принципових відхилень від загальноприйнятих норм поведінки чи стилю життя. Жарт, як правило, застосовується у межах свого середовища. Сатира ж спрямовується проти аномалій принципового, часто - класового характеру. Жарт властивий народним пісням тією ж мірою, що й ліризм. Гумористичні образи і ситуації можна зустріти і в рядках дум, і в історичних піснях, і в ліриці кохання. Не кажучи вже про веснянки, купальські, жнивні, новорічні, танцювальні пісні, коломийки, які буквально насичені гумористичними образами, виразами, подіями. У весіллі, як найбільшому за масштабом побутово-обрядовому дійстві, не менше двох третин загального часу віддано жартам і сміхові (враховуючи не лише суто обрядовий бік, а усі співи, танці, інші, необрядові дії, що відбуваються протягом усіх весільних днів). Що ж стосується танцювальних пісень, то вони за змістом безпосередньо змикаються з жартівливими і сатиричними піснями, відрізняючись головним чином формою виконання: танцювальні пісні співаються під час танцю, жартівливі і сатиричні - це, як правило, форми «для слухання». В цьому їх своєрідність з-поміж інших жанрів фольклору.

Через це найбільш показові жартівливі і сатиричні пісні нетанцювальної будови мають певні стильові ознаки, що і дає підстави для виділення їх в окрему жанрово-тематичну групу. До них належать гумористичний зміст, виключно побутова тематика, свідома орієнтація виконання на слухача (ліричні пісні, як відомо, співаються для себе). Крім того, що в жартівливих піснях основне гумористичне навантаження несе текст,  наспіви, композиція, строфи і виконавство також належать до дієвих засобів розкриття і посилення закладеного в тексті комічного ефекту.

Найчастіше сміх викликається тим, що слухач ніби залучається на роль свідка і спостерігача подій, які «збоку» сприймаються або парадоксально, або в зниженому ключі. Щоб показати комізм ситуацій і вчинків дійових осіб пісні, народ звертається до таких засобів, як діалог, саморозповідь, описовість, а також їх поєднання. Ефект сміху засновується на різного роду невідповідностях: між запитанням і відповіддю; між претензією і безпідставністю на неї; між позою чи формою і реальністю.

Діалог, як правило,  побудований так, що один із його учасників дає не ті відповіді, які очікуються. Це й викликає сміх.

 Розглядаючи питання естетичного виховання молодших школярів засобами української народної музики, необхідно зазначити, що невід’ємною складовою етнопедагогіки протягом тисячоліть були ліричні та героїчні пісні.

„У який бік життя не поглянемо, скрізь побачимо, як оригінально, своєрідно складав свою культуру народ український” – писав свого часу І.Огієнко. Скрізь, на всьому поклав наш народ ознаку багатої культури й яскравої талановитості. Особливо це стосується пісні: „Наші пісні – це тихий рай, це привабливі чари, ті чари, що всім світом признано за ними” .

Так, дійсно, загального визнання у всьому світі набули українські ліричні пісні. Давно вже відійшли у минуле суспільні явища, що породили їх (козацькі, чумацькі, наймитські та заробітчанські тощо), але пісні продовжують хвилювати нас втіленими у них загальнолюдськими почуттями та естетичною довершеністю образів. „Ніжно, журливо лилася вона вечірньої порою під супровід хитливого язика свічки, вище жайворонка піднімалася над пшеничним полями, разом із дівочими хороводами запліталася поміж дерев”. Невже можна вважати рівноцінною заміною її сучасними популярно-естрадними творами, що безупинну виплескуються з теле- та радіо-ефіру на ще не сформовану дитячу психіку?

Порівнюючи естетичний потенціал української народної музики та зразків сучасної естради, варто лише порівняти такі поетичні образи як, наприклад: „Ніч яка місячна, зоряна, ясная” та „Олені, олені, не бриті і не голені”або:  „Купила мама коника, а коник без ноги, ги-ги, ги-ги, ги-ги”.

Який би ми не розглядали жанр української народної пісенності, а особливо – дитячого музичного фольклору – його виховний естетичний потенціал є безперечним. І надзвичайно шкода, що не використовується він сьогодні повною мірою ні у школах, ні у родинах. Заклопотані економічними та побутовими проблеми батьки не приділяють достатньої уваги питанням естетичного виховання своїх дітей, перекладаючи ці обов’язки на школу, у кращому випадку – на систему позашкільних художньо-естетичних закладів.

Вирішення цієї проблеми можливе, на нашу думку, у трьох наступних напрямках:

1.          Активізація урядом розв’язання проблем національного та патріотичного виховання шляхом пропаганди кращих зразків народної творчості – в тому числі і пісенної, формуванням важливого ставлення до нашого історичного минулого і в першу чергу – власним ставленням.

2.          Залучення школярів до творчої культурної спадщини нашого народу у процесі навчально-виховної роботи школи.

3.          Організація тісної взаємодії, творчої співпраці сім’ї та школи у питаннях естетичного виховання молодших школярів, в ході якої батьки мали б змогу ближче познайомитися із культурною спадщиною нашого народу, оцінити її естетичний та й взагалі педагогічний потенціал.

В традиції народного виховання протягом тисячоліть художнє слово у поєднанні із мелодикою і живими спостереженнями збагачувало знання дітей про навколишній світ, вчило доброти й співчуття, допомагало самоствердженню, формувало естетичні смаки та потреби. Тож залучення кращих зразків дитячого музичного фольклору, як невід’ємної частини практичної народної педагогіки, становить не лише морально-етичну основу розвитку особистості, а й здатне забезпечити реалізацію основних завдань естетичного виховання особистості, сприяти формуванню естетичні смаків, інтересів та потреби дитини.